Наши любимые дети

Звичайно, кожен з нас має уявлення про гріх, та якщо про свої вчинки люди час від часу думають, то про місце, де всі їхні погляди і позиції можуть бути поставлені під сумнів – не завжди. Бодай тому, що існування останнього не доведено.

Саме про таке місце написав московський сучасний драматург Микита Воронов у п’єсі  "Пристрасті за Торчаловим". П’єса писалась у період, коли суспільство потрапило в справжній вир змін: мінявся не тільки суспільний лад, а навіть сталі поняття «добре-погано» ставились під питання. Тому не дивно, що автор придумав для своєї драми дуже дивне місце дії. Це своєрідний "відстійник душ людських", тимчасовий притулок перед входом у потойбічне життя.

Сюди, потрапляють усі, хто завершив свій життєвий шлях. І зовсім неважливо, яку посаду він займав, у що вірив і в який час існував. Усі приречені томитися в цьому концтаборі потойбічного світу, поки не згадають свій основний гріх. Тільки так бідолахи отримають шанс почути свій дзвінок і зможуть одержати від небесної канцелярії право на райське чи пекельне життя.

Молодий театр, який один з небагатьох, постійно дозволяє собі сміливі експерименти, і цього разу пішов у ва-банк, і мова зараз не про вибір п’єси чи проблематики. Постановку вистави за п’єсою М. Воронова, у перекладі О. Муратова довірили народному артисту України Валерію Легіну. Художнє керівництво виставою на себе взяв керманич Молодого театру Станіслав Мойсеєв. Тож, тут варто говорити про надання шансу на життя акторській режисурі.

Отже, Молодий театр запрошує нас відвідати місце, де загальноприйнята людська класифікація гріхів розгереметизовується, втрачає значення, а то і набуває протилежно інших якостей. Місце це неприємне: художник вистави Лариса Чернова створює атмосферу,  де звідусіль дме протяг, порушуючи с

покій загорнутих у плівку предметів меблів, фактично на смак відчувається вогкість втраченого часу, перенасичене нудотою нової якості буття повітря і думки, безліч людських думок. Єдине, що порушує спокій атмосфери вічності - дзвін трамвайчика, що покликаний створювати ілюзію життя.

Так от головний герой цієї історії, – Павло Максимович Торчалов(Станіслав Боклан), прокинувшись одного ранку, опиняється саме у цьому міжпросторовому просторі, де оточуючі наперебій намагаються довести йому, що він помер. Повірити у власну смерть важко, навіть тоді, коли бачиш свій паспорт з датою смерті замість дати народження, а пульс у тілі не прослуховується. Уявіть собі, який шок: ти помер, а замість очікуваного небуття тебе чекає двоповерхове пружинне ліжко і цукор по талонах. Та це ще не все, Торчалов опиняється серед представників сумнівних епох і професій, що очікують своєї долі на порозі в інший світ. А колективчик зібрався тут ще той: ідейний комуніст    Сашко Пижов; чудернацька і проста як лопата Лізонька, лік перебування якої тут ведеться з 1839 року, шофер Євген Кушка 1954 року смерті і два коменданти-архангели – Степан і Римма, що за скорочення власноруч собі віку тепер довіку працюють наглядачами. Так от свідомий громадянин починає нове життя – життя після смерті, де від нього і кожного, хто перебуває поруч вимагається згадати свій найстрашніший гріх, а для багатьох це виявляється не так - то просто...

Великі зусилля докладає Семен Кушка(Сергій Кучеренко), щоб дізнатись про те, що гріх його у тому, що не вбив. Прозріння приходить до Лізоньки, що зізнається у тому, що зарубала свого чоловіка, а дзвоник свободи не дзвенить. Здивованим залишається Торчалов, який розповідає про свій гріх наклепу і визнає вину у смерті колеги, а завітні двері не відчиняються.

 У виставі піддаються сумніву звичні для нас істини,  догми і поняття. Гріх перестає бути тим, чим його вважають, а на перший план виходить поняття мотиву. Коло, виявляється буває квадратним, а згадати подробиці власного життя заважає почуття провини перед істиною. Властивість думати, не завжди означає існувати, а просто жити – досить таки боляче.

Продовження життя після життя, тут досить схоже з життям земним. Тут є свої правила поведінки і розпорядки. «Туалет - три відвідування на день. Загальний графік на стіні. Там же графік прибирання. На підлогу не мочитися» - стервозно повідомляє Торчалову Римма(Римма Зюбіна); «Відбій о десятій, підйом о шостій» - командним голосом повідомляє бувший самогубець Степан(Борис Георгіївський)..

Доречі, Римма Зюбіна, що створила образ коменданта постала у досить незвичній для неї акторській іпостасії. Комендант у потойбіччі – стервозна, сильна, жорстка жінка з блідими вилицями і гострим поглядом. ЇЇ слово – як сокира, погляд – як постріл, рух – різкий і точний. Вона здається неприступною холодною скалою. Її бояться  і позаочі назвають «бездушною колодою». Та і «колода» має душу.

Жорстокість наглядачів – це тільки  прагнення спонукати людей вибратись звідси скоріше – а значить – згадати головний гріх і піти на звук свого дзвіночка. За суворістю тутешніх «архангелів» яскраво виділяєть їх спільна риса -  біль. Адже те, що змусило цих людей покінчити з собою – щастям не назвеш. І Римма, і Степан мають свою історію – та позбутися цього болю вони не мають шансу.

Особливо зворушливо виглядає одна з фінальних сцен, де ми дізнаємось історію героїні Римми Зюбіної. Виявляється і коменданти мають сльози.

Та до фіналу ще далеко. Адже ми ще маємо дізнатись про Лізоньку і її роман з Пушкіним, про те, хто вбив царя Миколу ІІ, про те, чи винні французи у підпалі Москви у 1812 і що таке свинка у дорослому віці.

Поряд з вирішенням складних життєвих питань, важливими вчинками і відвертими зізнаннями – у виставі багато іскрометності і юмору, інколи навіть чорного. Чого вартує розмова Торчалова з Євгеном Кушкою(сином Семена).

Євген: «Я був на Байковому коли вас ховали. Ділянку застовбив. Від вас через доріжку».

Торчалов: «Так казали, що там тільки, вибачаюсь, у виняткових випадках ховати будуть...»

 Євген: «Я теж винятковий випадок. Знаєте, скільки сплатив за ділянку?»

І смішно, і грішно. Автори вистави намагалися відійти від побутового вирішення і на перший план винести духовне питання, з цією метою навіть текст зазнав значної корекції. Та при цьому, залишаючи акторів без «соціального становища», розмов про політику і газ, їм вдалось створити гострохарактерну саркастичну по відношення до сірості існування виставу, де усі без винятку актори працюють на повну віддачу.

Яскрава і душевна Лізонька у виконанні Олени Узлюк, підкорює своєю простотою і жіночим кокетством. Жінка, залишається жінкою у будь-який час і у будь-яких обставинах.

Пиковує до себе увагу Сашко Пижов(Володимир Чигляєв) що постійно  залишається вірним своїм комуністичним ідеям і настільки вірний їм, що це скидається на фанатизм. Та, нажаль, фанатизм цей стосується лише власної вигоди за рахунок інших і ілюзій про буцімто створене ним світле майбутнє для покоління нинішнього. Йому начищають до блиску черевики і віддають свою нову робу. Та недовго. Допоки не з’являється представник нового покоління -  Євген Кушка, який і відбирає у нього пальму першості.

Як завжди, впевнено, достойно і характерно проводить лінію свого героя Станіслав Боклан.

 Прекрасний акторський ансамбль в поєднанні з легкою, невичурною але досить впевненою режисерською позицією проводить нас коридорами життя і смерті, гріха і  покаяння до висновку, що головне для людини -  заглянути в себе, спробувати хоча б раз бути чесним перед самим собою й надати самому собі звіт про прожите життя, про радості й лиха, про великодушні вчинки й про зрадництво.

Отака от «напівбожественна комедія» з’явилася у репертуарі Молодого театру.

Читайте также

Последние новости