Наши любимые дети

Фрагмент книги
„Liebe dich aus…”

Диви, вже й москалики побігли. Молоді - то й бігають, що їм? І чоботи їм дають казьонні – так і я б, може, бігав. Та мовчи вже, Левко, куди ти там уже побіжиш, коли поперек ломить за тією картофлею, курва мама. Аби то замолоду – та мовчи вже Левко, ти й замолоду таким був, тільки все поперéк та валянки, та поле, та город. І у військо за те не брали, бо вони потребують леґінів дужих, спритних та зґрабних. Іще прудких, аби од ворога бігать годні були, а як же, бо так усіх переб’ють на ніц. А мене ще за цісаря нашого старенького, Франца Йошки, як запровадили перед ту комісію, то йой! Розібрали донага, сидить пан офіцір, глядить, а мене не видить, наче ту поторочу, тільки питає:
- Васиздас то у вас?
– Та то, - відмовляють, - прошу пана офіцірика, хлопак наш Левко Юрчишин. Йому, видиш, пан, прийшла карта нарокóвать, то він і прийшов спитатися, чи годен до війська. Чи, мо’, не годен?
– Та, - кричить, - сам вижу, що хлопак, а не дівка, бо прутня має, а я, офіцірик, очі маю. Я не питаю хто, я питаю, що то є на ногах у нього?
– А то, - кажуть, - прошу пана офіцірика, люди називають в нас валянки.
Ту си розгнівав пан офіцірик, так заголосив:
- Таж літо на дворі, альбо нє, цумтойфель вас, глупі русини?
– Так єсть, - кажуть, - пане офіцірику, літо, пече дуже. Але в Левка нашого ноги ще змалку застуджені, то йому, як бігать, то лиш у валянках годен. Адже у війську від ворога дуже бігать треба, то він одразу й валянки взув.
– Найн, - волає пан офіцірик, аж окуляри зронив, - а чи ви відаєте, цумтойфель, глупі русини, же валянки то є не інне що, як бути московські, первшого нам противника? І коли хлопак ваш у тих бутах побіжить, то й москаля за собов аж до Відня приведе. Ще складіть мені данк, же такий добрий офіцір єм, же нє оддаю го наразі до криміналу, а вас, цумтойфель, глупі русини, аж до трибуналу, бо то є диверсія! Не вільно му є в москалевих бутах Його Цісарському Маєстатові жовніром служить.
То й запровадили мене просто в валянках, як був єм, на цей же сам город. Потíм собі мислю: служить у війську – то вже, мабуть, не моя доля, а відтак, тато кажуть, си женити пора. То й оженив єм си, Нелю Францíвну взяв, діточок породив. Первший – Тедьо, котрий наразі на Канаді сам ґаздує. Втора – Юліана, котра, щойно в дівки си була вбила, з гусарами польскими в танок пішла. Та чудненька така, танцює та й плаче, а скажеш: «Годі, красна дівко, пойдь дому спать», - так одпирає: «Не піду, неньо, йдіть самі, а Юліана з гусарами буде танцювала, бо мусить». Така чудненька. І дотанцювала до Холму, а потíм до самої Варшави, панею зостала. А третього, Йвана, повстанцí до лісу забрали. Так було: в неділю рано, сонце ще не сходило, а Українське військо з лісу виходило, та прям на цей сам город.
- Слава Україні, ґаздо!
- Слава Ісý, вояцтво!
– Не так, вуйку, мовиш. Вірний одвіт: «Вовіки слава». Лем не про то тепера. Хто ту є молодий, най си до війська збирає та завтра рано вранці за ручаєм Бистрим між трьох смерек, чотирьох модрин Вітчизні та мені, сотникові Соловейку, вірненько присягає.
Заплакала-затужила Неля Францíвна:
- Він же в нас остаточний си залишив є, Йванко. Його ж у вас у криївці НКВД накриє та й стрелить не глядя.
А Соловейко-сотник, орел сизий, сам гірко плаче, а так одвічає:
- Ні, ненько, ніц ту вдіяти не мож’. Сама видиш, як нас, партизанів тепера катують, що вже й леґінів не зостало, аж на дівки бранка хоче прийти. А ви ту дівок не маєте, то ж оддавайте нам леґіня Йвана, а як ні, то вуйка твого Левка візьмем, і на валянки його москалеві не зважимо, і з ним разом усіх жидів уб’ємо й москалів придушим, й аж тоді си дому повернем, як на оновленій землі не стане ворога-супостата – батько Тарас до нас пише, – а буде син, і буде мати, і будуть люде на землі.
Та й пішли собі спати до лісу, бо ж в усіх воякíв то є первшеє діло – добре си виспати. А як відійшли, що не чути, Неля Францíвна так до мене рéче:
- Йди, Левку, тепера хоч до біса, хоч до жида, а дитинку мені вибери. Він, втям, у нас остаточний - Іванко!
А там, де ручай Прудкий у ріку Студену впадає, там у нас височіла Жидівська Могила, що на її вершечку рабин святий Зельман Сатановір закопаний. Видерся я глупої ночі на той пагорб, вижу – могилка, а над нів вітер вельми гуде, і лишень блідий місяць на ту пору її з-за хмари осяває, аж жаско! Пав я лицем на той гріб, сам так си мóлю:
- Рабине, святий рабине! Як вибереш мені дитинку, то поставлю тобі хатинку.
А вітер далі вельми гуде, таку мову веде:
- Гир-гир, Левку, йди вже спи, га? А я, мо’, за твоє діло си якось помóлю, альбо нє? А ти ж обíцянки не забудеш, нє?
Вернув єм си дому, вижу: хлопак мій, Іван, си до війська лаштує, неньку обіймає, твердо промовляє:
- Мушу, ненько, йти неньці Вкраїні служити, вас із татом од ворога боронити.
Та й пішов рано вранці до ручаю, до того потічку, де три смереки та модрини чотири. Видить, а там таке лихо си коїть: декотрі вояки ще водов си вмивають, а декотрі вже кров’ю си вмили, і сотник Соловейко падає, більшовицькою кулею ранéний, сам до хлопців так виголошує:
- Слава Україні, будь здорова, ненько, і ти будь здорова, нене моя рідна, і ти, далека дівчинонько красна, а славна Вкраїна бійця не забуде!
А кулемети терескочуть, мов ті накажéні. Накрилася криївка, а вояки всі голови зложили. Озирнувся тоді Йванко, чи совіти не видять, забрав Соловейкову зброю, та й сам-єдин си до лісу подав. А ніччю глупою загрюкав в оце віконце і мовив стиха:
- Через границю йду, тату, до Монахова, де пан Степан Бандера нове військо формує. А на городі, тату, там, під калинов, дещо закопав єм, то ви його деколи карасинов поливайте, доки си поверну.
Та й повернув си спинов, лишень місяць блідий з-за хмари го осяває, аж жаско. А я обíцянки дотримав-таки, над могилков рабиновою будочку поставив єм: він же си старав. Диви, вже й москалики дому бігнуть, до казарні спішать, бо їсти хтять. Молоді, то що ж. У війську молодим добре: сплять од пуза - аж до шостої ранку! - потíм на пляці залюбки марширують, кашу їдять, офіцірів слухають, і голова їм про ніц не бóлить.

Последние новости