Наши любимые дети

Все включено: від поминок до дня народження. Як виживають у провінції.

Економічна криза ось-ось доїсть залишки українського бюджету. Аби не чекати цього жахливого моменту українські політики відчайдушно шукають швидкого та найменш болісного для себе вирішення проблеми: ми знову беремо кредити у МВФ. Тепер ми як кажуть винні Заходу вже не 14,а цілих 30 мільярдів доларів. Як і хто, а головне коли все оті гроші Кабмін та ВР замовчує. Тож залишається тільки думати-гадати…Але насправді всі ті політико-економічні мелодрами зачіпають лише невеликий відсоток українців, переважно тих, що мешкають у великих містах, провінції то вже не так цікаво… У невеличких містах люди мають лише один клопіт: вижити та прогодуватися.  

Маленька столова у центрі Прилук (Чернігівська область) причаїлася між рестораном «Удай» та центральним гастрономом. Назви у закладу як такої нема: столова і столова. Не зважаючи на зручне розташування, майже у центрі міста, вхід до неї можна і не помітити. Але цей заклад тут знають майже усі мешканці. Тут готують невибагливо, але смачно і дешево. Це місце постійних зібрань та колективних замовлень: поминки та дені народження для середнього класу. Ті хто має копійчину, а це переважно працівники відомої однойменної сигаретної фабрики, сюди не приходять – як і у більшості невеликих містечок населення живе за принципом «Що люди скажуть?».

Зазирають сюди заможні «сигаретчики» лише за запрошенням, когось з менш успішних сусідів, і то через той самий принцип. І все ж таки у столової відвідувачів багато – в нашій країні клас «нижче середнього» переважає у своїй кількості. День столової, а особливо вихідні розплановані погодинно – клієнтів багато.

Сьогодні субота: кухарі та обслуговуючий персонал на ногах з 8-ої. Є два великі замовлення на цей день - поминки та день народження. На кухні починається звична робота: начистити кілька десятків кілограмів овочів, обрубати м'ясо, розрахувати посуд… Кухня столової маленька і чи-то недобудована, чи-то вже розвалена: цільної задньої стіни просто не існує. Там де мали б бути двері з чорного входу діра, а з неї стирчать цеглини. Стіни кухні так само з цегли, без жодного натяку на шпалери, посередині довгий дерев’яний синій стіл. Біля нього і кипить уся робота. Троє жінок готують страви. Одна з них огрядна з червоними щоками, їй років 40 на вигляд, розповідає подругам страшні кулінарні історії: «Сметани справжньої тепер взагалі нема! У мене кума казала, що нема! Каже, що то все з добавками…Беруть пальмове масло, збивають – от тобі і сметана!». Інші дві скрушно хитають головами. Жінка у білій хустці жахається: «А дітей чим тоді годувать? Ти бо, думаєш, що хоч сметана натуральна!». Інша, що чистить картоплю, зі свого досвіду повчає молоду: «Та в село дітей треба! Он мої поїхали до свекрухи в село в них тоді через тиждень і щоки розові, і все на світі…». Розмову перебиває головний кухар, він мовчки заходить і підіймає крижку великого казана, звідти виривається пара і аромат тушкованого м’яса. «А чай? Мені подруга казала, вона на упаковці чаю працює, так каже нічого крім отого «Г-г...Глімфінду» чи як його там… пити не можна» - продовжує огрядна – «…труха! А фруктові так взагалі, беруть хімікатами пирскають, щоб тобі апельсином пахло!»

До 12-ої в столові збирається люд на поминки, чоловік 30, більше тут просто не розміститься. Всі вони схожі один на одного: майже всі з одного міста. Трійка сигаретчиків: свекруха та син з дружиною – відрізняються провінційним шармом: у жінок по п’ять золотих обручок на руці, золоті сережки, вони огрядні та говірливі; чоловік навпаки - дуже скромний. Кілька бабць, завсідниць подібних заходів, у звичних хустках та в’язаних до коліна кофтах. Вони всідаються за довгий стіл і починають випивати чарку за чаркою, згадуючи мимохідь покійну, а потім переходячи до обговорення страв. Є також родичі з села, на відміну від провінційного міщанства вони зовсім не говіркі, та й шматок їм в горло не лізе. По залу розносять перше, друге, горілку та, менш популярний серед тутешніх, кагор. Під стукотіння ложок бабці бормочуть про те, як хтось із сусідів із розмахом справляв поминки, а тут зовсім не так. Свекруха-сигаретчиця разом із невісткою нападають на синулю: «З’їж ще голубець, олів’є, он візьми ковбаси…Поїж тут, бо вдома не готувала нічого на обід!». Дружина постійно смикає мовчазного похмурого чоловіка за рукав: «Ти вже випив, досить варнякать…мечтай як наллють!». Свекруха відпиває і наливає собі чергову чарку каламутної: «…ой, кажуть же по три чарки треба, а ми п’ємо» - і по-парубоцькому випиває. Кухарі швидко розбирають пусті тарілки, роздають цукерки. Солодощі одразу опиняються у руках бабць, тих яким цей захід категорично не сподобався своєю простотою. Вони набирають повні кишені цукерок, згадуючи в кількох словах, якою гарною жінкою була покійна (а так можна сказати про будь-яку жінку, і варто - особливо, якщо ти тільки що смачно поїла за рахунок її родичів. При цьому не обов’язково згадувати, що останні п’ять років ти її ненавиділа…) і йдуть до дверей. З більшим пафосом ретируються сигаретники. Вони йдуть мовчки, мовляв: ми прийшли –і це вже добре. У пустій залі залишаються тільки кілька родичів. Чутно гуркіт пустих тарілок, над рожевою стелею туди-сюди сновигають мухи, їх вабить світло старезних плафонів.

Утім для столової та кількох її робітників триває робочий день. Не встигли закінчитися поминки, сусідній стіл накривають вже для день народження. Розкладають рожеві серветки, на тарілки канапки з червоною рибою. До столової забігає малий хлопчина з жмутом різнокольорових повітряних кульок. За ним поважно йде мати, вона підходить до кухарки і ще раз узгоджує меню.

…Купка родичів з поминок вже прямують до виходу. Полишаючи залу маленької столової, звідкіля чутно дзвін посуду та запах тушкованого м’яса. Там вже інший захід, інший клієнт, інша можливість заробити і ще протягнути…А ви кажете - економічна криза…   

Читайте также

Последние новости