Наши любимые дети

Основними типами криз українського суспільства є:

·                 Криза участі

·                 Криза розподілу

·                 Криза ідентифікації

·                 Криза легітимності

·                 Інституціональна криза

Криза участі і криза розподілу надійшли українському суспільству у спадок від радянської політичної системи. Перша зумовлена, по-перше, тим, що процеси лібералізації сприяють розширенню політичної участі громадян у процеси, пов`язані з політикою, і легальному прояву різних ідеологічних течій. Нові політичні інститути не готові до того, щоб виразити різноманітність інтересів різних соціальних спільнот, вони не мають достатньої динамічності реагування на запити базових суб`єктів політичного процесу, адаптації до їх мінливих настроїв. В деяких випадках інституціональні способи вираження запитів населення підмінюються мітинговою стихією, штучною чи реальною. Іншим проявом кризи участі, навпаки, є політична пасивність українського населення, «втомленість від реформ», аполітичність, і, як наслідок – абсентеїзм.

По-друге, криза участі виникає через зростання кількості безпосередніх суб’єктів політики на (пост) модернізаційному етапі, що конкурують із дійсними й легітимними політичними лідерами за владу. До управління може навіть прилучитися маргінальна еліта, або може виникнути явище встановлення штучних перешкод на шляху до влади.

Криза розподілу тісно пов`язана з кризою участі, тому що безпосередня участь у політичному процесі, перш за все, означає безперешкодний доступ до всіх видів соціального капіталу. Ресурси, як правило, концентруються в суб`єктів (політичних лідерів, певних соціальних верств) одного й того ж типу і рівню, що призводить до зростання недовіри населення до влади і загальних настроїв незадоволення. По-друге, при реформуванні економіки ресурси для здійснення економічної модернізації шукають всередині суспільства, а це вимагає зміни стандартів і способів розподілу. Наприклад, політика, спрямована на стабілізацію економіки і боротьбу з інфляцією, вимагає упорядкування соціальних витрат держави і скорочення нерентабельного сектору економіки, що не може не відбитися на життєвому рівні населення.

Криза ідентифікації викликана протиріччями, пов'язаними з відмовою від старих і пошуком нових ціннісних і символічних систем на фоні старих міфологем. У багатьох країнах найтиповішим способом вирішення кризи ідентичності стала апеляція правлячих еліт до популізму, націоналізму, звернення до історії цього народу або заклик до модернізаційного ривку у майбутнє. Що ж до українського суспільства, то тут спостережується ситуація неможливості віднайдення загальної символічної системи для всіх регіонів України, які живуть у різних вимірах політичного часу.

Криза легітимності являє собою розбіжність у думках щодо функціонування політичного поля збоку влади та соціальних верств, бо внаслідок незадоволення експектацій останніх правляча еліта втрачає довіру більшості громадян. Забезпечення легітимності можливе також шляхом залучення на свій бік консервативних елементів модернізованого суспільства, або здійснення ефективних заходів щодо реформування політичної чи економічної сфери держави. Підвищення легітимності досягається коштом поступових реформ і гарантії збереження досить високого статусу впливових традиційних інститутів і груп навіть після втрати ними влади.

Інституціональна криза також виникла ще за радянських часів. Централізоване сумісництво всіх трьох гілок влади наклало свій відбиток на подальшу демократичну традицію поділу влади і в пострадянській Україні. Нові інститути, що виникли за часів  української незалежності, або старі інститути, що злегка модифікувалися з радянських часів не можуть забезпечити належного функціонування політичної системи, окрім формальних приписів.  В цьому випадку необхідна модифікація політичної системи, поступова відмова від монополізації політичної влади в руках однієї чи декількох впливових груп.

Яскравою ілюстрацією й, одночасно, доказом наявності кризи української політичної системи може слугувати соціологічний аналіз, проведений на замовлення Лабораторії законодавчих ініціатив соціологічною кампанією «TNS-Ukraine» на початку лютого 2010 р. Вимірювання рівня довіри до Верховної Ради показало, що цілком не довіряють Верховній Раді 58,2% респондентів, повністю чи переважно довіряють парламенту 12,1%. Три перші позиції причин недовіри до національного парламенту виглядають так: корумпованість депутатів – 46,8%; нездатність народних обранців ухвалювати рішення, що спрямовані на розвиток країни – 32,6%; залежність депутатів від великого бізнесу – 31,2% [1].

Таким чином, українське суспільство представляється як таке, що охоплене системною кризою на всіх ланках політичного процесу і всіх підсистемах політичної системи. Це нормальна ситуація для перехідного суспільства, тим паче, що один вид політичної кризи неминуче тягне за собою близький за ґенезою. Інша справа в тім, яким чином і з якого боку, а, головне, кому доведеться розплутувати цей клубок політичних проблем, який не вирішується одночасно. Самообмеження і самоконтроль політичної влади, тобто тих фінансово-політичних і адміністративно-фінансових груп, що зажадають легітимізувати майже абсолютну владу, можливе зростання політичної культури населення зі зміною поколінь, укріплення консервативних елементів, що впливають на політичну систему (наприклад, наукова еліта), становлення типу бюрократії, що відповідає більш раціональному, ніж патримоніальному типу – це всі ті абстрактні, але можливі чинники вирішення  політичних криз сьогодення.

Використана література:

1.               1. Верховна Рада України: низька довіра до великих повноважень. Результати соціологічного та експертного опитувань // http://parlament.org.ua/upload/docs/Sociology1.pdf

О

Читайте также

Последние новости