Наши любимые дети

Вільний час і значна кількість грошей на розрахунковій картці з’являються так само несподівано, як і град у липневу спеку.

Збираєшся: береш з собою лиш найнеобхідніше – пару футболок, сандалі та шорти для спекотних днів, довгі джинси, светр та вітровку на випадок холодних ночей та дощів, додаткову білизну, зубну пасту та щітку до неї, обов’язково не забуваєш про мапу, рушник, зарядку до мобільного, металеву чашку, палатку та ручку з записником. Відчувається жага подорожувати, але й лінь міцно тримається на своїх позиціях — не зміг встати о восьмій ранку, відклав вихід до дев’ятої, вийшов з дому о пів на одинадцяту.


Сонце вже почало плавити асфальтові дороги, випалювати поля зі злаковими — агропромисловість страждає, цієї осені буде криза з хлібом, обов’язково; взагалі, у нашій країні кожної осені відбувається якась криза, що пов’язана з якимись літніми негараздами, до яких влада ніколи не буває готова. Але мені зараз добре — мене рятує прохолодний ранковий вітер, виняткове чудо, якщо згадати спеку останніх двох тижнів. Вулицею блукають поодинокі пенсіонери, що мало сплять через безсоння — їх вбиває квартирна самітність, а вони в цей час шукають заняття, які ефективно вбивають час (аналіз ринкових цін на м’ясо, птицю, картоплю, моркву та інші овочі, суперечки з продавцями, боротьба за вільні місця у громадському транспорті). На дитячих майданчиках граються діти, які також мало сплять через надлишкову енергію, що виробляється їхніми організмами набагато швидше, ніж витрачається. Кудись у справах прямують люди середнього віку. Інколи на очі трапляються поодинокі підлітки, що прямують до магазинів за кавою, водою, соками або пивом — все залежить від того, чим вони займалися вчора-позавчора: працювали всю ніч, займалися коханням зі своїми коханими, просто спали, святкували перемогу Іспанії або запивали поразку Голландії у фінальному матчі чемпіонату світу з футболу.

Потрібно дістатися Вінниці. Потяг Кременчук-Вінниця у цій реальності не існує. Є легкий шлях — дістатися Києва експресом, який йде о 7.30 ранку, і який я вже проспав, що змусить відкласти подорож на ще один день. Є складний шлях — поглянути на мапу, обрати найближчу станцію, яка напряму зв’язана залізничним сполученням з Вінницею, та якось до неї доїхати. Моя лінь проти складнощів у дорозі. Знаючи себе, обираю складний.

Першим етапом подорожі стає виїзд за місто. Кременчук невеликий — дві маршрутки і я опиняюся на правобережній частині міста. Далі вирішую йти пішки. Погода, оптимістичний настрій, легкий наплічник, зручні кеди та прохолодний вітерець сприяють цьому, тим паче я ніколи не виходив у напрямку Кіровограда пішки. Вже через тридцять хвилин брудно-сірі панельні з цементними латками дев’ятиповерхівки відходять за спину, а з боків дороги з’являються приватні будинки провінційного пригороду. Тут майже не зустрічаються обліплені гіпсокартоном двох чи трьох поверхові котеджі, більшість будинків зведена працівниками вагонного заводу у середині 70-х на початку 80-х, про що свідчать цифри з червоної цегли, якимось чином вбудовані у монолітну стіну з білої силікатної цегли. За ці 30-40 років більшість огорож встигла порости виноградниками, суцвіття яких своїм запахом перебивають сморід від розпеченого асфальту та проїжджаючих автівок.

2 години пішки і знак з перекресленим написом «Кременчук» лишається за спиною, сонце працює на повну потужність, легені курця відчувають жорсткий дефіцит кисню — повітря розігрілося і прохолодний вітер трансформувався у сухий стиснутий газ, яким неможливо надихатися. Розглядання архітектурних збочень власників деяких домів вже не викликає такого інтересу, як півгодини тому; роздуми над причинами фанатичного будування високих, міцних та потворних парканів на дачних ділянках пострадянських республік добігали свого завершення; півлітрова пляшка мінералки закінчилася 20 хвилин тому. Потрібно сховатися від сонця, охолонути та трохи перепочити.

У літню спеку придорожні магазини-бари, просякнуті ідеєю, духом та часом 90-х заманюють мандрівників, наче полишені оазиси посеред пустелі самотності. Тут можна втамувати спрагу, з’їсти шоколаду для продуктивної роботи голови, вночі — випити кави та зігрітися, посидіти з келихом пива за одним з двох столиків. За другим столиком можуть відпочивати місцеві, погляд яких найчастіше промовляє щось типу: «Ну і що ти тут забув? Це наша територія, це наш оазис».

Я беру пляшку «Львівського», середню пачку арахісу, снікерс та літрову мінералку. Столики вільні, можна зосередитися на подальшому маршруті, не відволікаючись на перекидання поглядами з представниками місцевих субкультур.  До кінця пригороду лишилося близько п’яти кілометрів. Вже час ловити машину — під таким сонцем довго не витримати. Холодне пиво у тіні великої шовковиці – саме те, що потрібно щоб трошки охолонути, а солоні горішки пречудово відновлять  сили.

Через годину ти вже перестаєш обертатися, щоб зустрічати проїжджаючі автомобілі лицем, і просто підіймаєш руку, коли чуєш гул шин. Через дві години починаєш безпомилково визначати за шумом та швидкістю його наближення тип машини. Через 3 години закінчується вода — ти стоїш посеред шосе, на 10-12 кілометрів ти вже відійшов від свого міста, на твоєму напрямку більше не зустрічалося придорожніх кафешок чи магазинчиків, на горизонті їх також не видно (щоправда місцевість у пагорбах, за одним з яких може з легкістю ховатися новий оазис). Десь саме зараз згадуються ранкові роздуми про легкий та складний шлях. Але я продовжую йти, і продовжую не тому, що я певен у тому, що ось-ось хтось таки мене підбере, не тому, що за ще одним підйомом буде магазинчик, де зможу поповнити запаси води, не тому, що потрапити до Вінниці треба лише сьогодні, а тому що повертатися назад завжди нудно, так само нудно як і бігати круги навколо стадіону – рух, який не має сенсу, психологічно вбиває сильніше, ніж невідомість, що чекає попереду.

Минуло лише 10 хвилин, як метрах у 15 попереду мене зупинилася машина. За кермом хлопець років на 5-7 старший за мене.

—     Куди їдеш? — питає він.—     Взагалі до Вінниці, але для початку добратися б до Кіровограду — звідти мають ходити прямі потяги.—     Сідай. До Кіровограду не довезу, але в Олександрії на вокзалі будеш хвилин через 40. Потяги до Вінниці там, здається, також проходять. Ти взагалі як тут опинився?—     Пішки йшов від Кременчука.—     Пішки?! Ну ти даєш, вже пройшов кілометрів 15. —     Ага. Вже йду близько 4 годин.

Я сідаю до машини. Здається, то була таврія-пікап білого кольору. Водій займався кондиціонерами, сам з Олександрії, але працює у Кременчуці. З’явився вільний день і він вирішив з’їздити додому — побачити матір, зустрітися зі старими друзями.

—     І що, тебе за ці 4 години ніхто не підібрав? – питає він.—     Ні, навіть, ніхто не зупинився. Хоча рух доволі насичений, як для обіду робочого дня.—     А якби я не зупинився, скільки б ти ще йшов?—     Поки не дійшов або поки не зупинився хтось інший. Вертатися назад – не варіант. «Хічхайкерство» в Україні перебуває у занепаді. —     Ну так…—     Я поки йшов в мене був час про це подумати. І додумав я до того, що причиною цього занепаду, до речі не лише подорожування автостопом, а й високих міцних парканів на дачних домах, є вихована у нас багатьма роками недовіра до оточуючих, острах перед невідомим, побоювання нового, що з часом переросло у комплекс закритості. Наші батьки виховувалися під залізним ковпаком радянської системи, яка трималася на донощиках, пліткарях — треба було стримувати свою свободу, бути обережним, не виділятися — ховатися під масками,  якісно виконувати роль, яку відвела для тебе система. І якщо раніше така поведінка була виправданою, то зараз вона луною відбилася у свідомості — як і у нашій правозахисній системі, де підсудний апріорі вважається винним, так і нова людина, не пов’язана з тобою через старих знайомих, для більшості людей спочатку є «ворогом», якого треба добре перевірити, провести тестування і лише потім з нею можна розмовляти відверто. —     Схоже на те, але це не єдина причина, менталітет у нас такий, 90-ті ще «вивітрилися». Страх, недовіра, ненависть, багато чого на людину накладається, коли вона приймає якісь рішення. Людина ніколи не може бути об’єктивною у своїх судженнях. Об’єктивність — це міф для замулювання очей. Щось типу: «У наступному місяці на нашому заводі відбудеться скорочення робочих місць на 20%. І справа у об’єктивних причинах — неефективність роботи, недостатнє фінансування, просідання ринку». Сам можеш обрати, що з цього є найоб’єктивнішим. Але ж ти зрозумій — за неефективністю роботи стоїть хтось, хто не зміг зорганізувати з наявною робочою силою ефективного виробництва більшої кількості товарів чи послуг; за недостатнім фінансуванням стоїть той, хто не зміг домовитися за отримання достатнього фінансування, хто не зміг вдало провести презентацію та обмалювати плюси перед інвесторами; за просідання ринку відповідає той, хто не зміг вдало позиціонувати товар чи послугу на ринку. Так… кудись я з цією об’єктивністю у сторону забрався. Ну ти зрозумів, що я хотів сказати?—     Так — 70 років комплексного впливу вичавили з нас українців, якими ми були раніше, і важко сказати, які конкретно дії привели до конкретних наслідків, зокрема до недовіри та небажання брати подорожуючих автостопом. Можливо, в усьому винен фільм «Хічхайкер» 86 року, той, в якому Рутгер Хауер ще знімався?:) —     Ха-ха, о так — він стовідсотково мав неабиякий вплив. До речі класне кіно. Тобі подобається той момент у кафешці, де розряджений револьвер і демонічний погляд Хауера.—     Аякже. Шон Бін у рімейку не витягує той рівень.—     Згоден.
…
Я продовжую йти, і продовжую тому, що повертатися назад завжди нудно, так само нудно як і ховатися за величезними парканами, як закриватися від світу, як будувати свій персональний залізний ковпак, який не має сенсу і психологічно вбиває сильніше, ніж невідомість, що чекає попереду.

Читайте также

Последние новости