Наши любимые дети

За останні пару тижнів багато чого зрозуміла:
• мені ніколи не бути лікарем. маленькою хотіла поступати в медінститут. потім перегоріла. десь на курсі 3-му з’явилась нав’язлива думка, що вчуся не за покликанням. знову в голову засів медінститут. через кілька місяців я й забула, що таким страждала. вже коли перший рік працювала, таки чітко намилилась лікарем стати. навіть документи здала на зовнішнє незалежне оцінювання. намагалась повторяти біологію, хімію. лише намагалась. на іспити не пішла. а зараз маю не дуже приємну можливість час від часу (тобто майже кожного дня) бувати в лікарні. катастрофічно не можу дивитись на хворих! особливо на лежачих. мені стає погано в прямому розумінні цього слова. одного разу навіть свідомість втратила. можливо, зажарко було… а ще жалко! так жалко, що плакати хочеться, ридати, кричати! таки дійсно Бог веде і вказує правильний шлях. і який би з мене лікар був? такий що крові боїться і свідомість втрачає?
• іноді так багато всього хочеться сказати. таке враження, що в мені якийсь мішок, переповнений емоціями, враженнями і ще бозна чим. взяти б та й витягнути його і витрусити добряче і поділитись тим, що всередині. але от слів не вистачає, якісь всі такі не підходящі. якби треба було говорити іноземною мовою, списала б на малий словниковий запас, а тут же ж… зараз частенько мені кажуть, що очі світяться. мабуть, слова трохи шляхи переплутали. ото через очі і виходять на світ Божий.
• найкращий відпочинок – цілковита відключка. зазвичай я з корабля на бал – з роботи на поїзд, з поїзда на роботу. з рюкзаками, сумками, спальним мішком під посольством раненько. добре, що душ є. і одяг свіжий завбачливо залишаю у шафці. і не потрібно адаптації. все як по маслу. 2 тижні тому була в таборі в Карпатах. сказати можу одне: сильно хвилювалась, як в колію роботи ввійду. геть чисто все забула і відвикла. цілком відключилась:) в колію ввійшла нормально. але відчуття, наче місяць відпочивала.
• важливо не розгубити людей. але чи це реально? невже не розгубити – це просто мати номер в телефонній книжці? проходить час, змінюються життєві ситуації, одні люди, друзі, товариші стають старими знайомими і по-трошки припадають пилом десь на периферії пам’яті. (і я в їхній пам’яті теж пилом по-маленько покриваюсь). і нема про що говорити, кудись тікають спільні теми, людина дихає вже не тим, вже якось не так, як ми знаємо. і тоді обмежуємось банальним як справи, що на роботі нового.. і все… обідно! інші люди приходять в життя і стають новими знайомими. не факт, що друзями. якось туго зараз з новими ХОРОШИМИ ДРУЗЯМИ. може, це я якась неправильна. хочеться бути з тим, з ким добре. не з новими, а з хорошими давніми. мати міцний і надійний тил. воно то файно знати, що в Києві, чи ще десь інде, є твій друг (прям етикетку таку має: “Друг”), але чи другом є той, з ким зв’язуємось по дротах в кращому випадку раз в місяць?..

Читайте также

Последние новости