Наши любимые дети

Здавалося, все навкруги намагається завадити нам взнати більше про нашу країну. Напередодні не всихали дощі, чисельні мапи плуталися в маршрутах, а Інтернет відмовлявся знаходити цікаві місця у Кіровоградських степах.

Саме туди ми відправилися о четвертій ранку у складі трьох відважних мандрівників – ReActoR, Vano та case. Не дивлячись на довготривалу зливу, субота 21 серпня зустріла нас неймовірно чудовою погодою та гарним настроєм.

Заливайте баки, бо ми їдемо!

У сьогоднішньому маршруті маємо кінцеву мету – відвідати музей ракетних військ стратегічного призначення. Шлях до музею неблизький, а головне – не менш цікавий.

Сьогодні наш екіпаж посилено двома мапами, супутниковими знімками та GPS-приладом Holux з мапою iGo версії 8.3. Одразу ж скажу, що весь цей паперово-приладовий «спецназ» завів нас в таку жо… хащу, що я б дуже не рекомендував повторювати наш маршрут.

Доки Ви читали вищевикладений текст, ми проїхали Смілу, Ротмистрівку, Ташлик, Капітанівку та заїхали у містечко Новомиргород. О цій порі місто пустує... Лише раптово помічаємо обабіч дороги барське помешкання (48°47'18.40"N 31°38'55.38"E), історію виникнення якого треба якось вивчити. Відомо лише, що тут був військовий госпіталь та податкова адміністрація.

Наступний населений пункт – Мала Виска – зупиняє нас на роздоріжжі. Адже різні карти пророкують нам різні маршрути, що відрізняються більш, ніж на 60 кілометрів. Їхати далеко, тож обираємо коротший шлях, якого... насправді не існує! Повернули праворуч до селища Димино. Звідтіля планували потрапити до Хвильового. З самого початку дорога була багатообіцяючою...

Через три-чотири кілометри ситуація стала ще «краще»...

Повертаємось у Димино. Зустрічаємо місцевий люд. Намагаємось зрозуміти – чи вони тільки прокинулись чи ще не лягали?

Вдосталь поганявши пилюку в кукурудзі та соняшнику, повертаємось до Малої Виски та рухаємось по дорозі на Александрівку. Звідтіля повертаємо на Злинку та селище Михайлівка. Майте на увазі, дорога тут присутня лише на карті.

Тут шукаємо, як кажуть, одне мальовниче місце. Вивчивши інформацію в мережі, ми дізналися, що на автомобілі дістатися до цього місця неможливо і треба йти два-три кілометри пішки. Фігня якась! У нас автомобільний проект, а не пішохідний. Тож вбиваємо координати у супутниковий пристрій і звертаємо просто в поле. І дійсно, через три кілометри насолоджуємось панорамою урочища «Каскади» (48°26'23.99"N 31°29'46.24"E).

Два водоймища з’єднані між собою невеличким водопадом та дамбою з кам’яних валунів. Місцина ідеально підходить до пікнику та відпочинку. Судячи з кількості сміття навколо, урочище досить популярне серед невихованого населення України.

Рекомендую відвідувати урочище на автомобілі з підвищеним кліренсом, адже грунтова дорога є не усюди, а ближче до місця призначення взагалі пересікається здоровезними валунами.

Коли ми вже потрапили сюди на автомобілі, то, не вагаючись, продовжили рух по бездоріжжю вздовж великого водоймища. Дуже скоро ми побачили величезний кар’єр, а згодом в’їхали на територію усього видобувного підприємства. Тут же поруч є гарненький старий затоплений кар’єр (48°24'27.41"N 31°30'3.88"E).

Під приводом дізнатися про дорогу перетинаємо кордон автотранспортного цеху. Тут є на що подивитись.

Через Новомиколаївку та Глодоси добираємось до Добровеличківки. До речі, у Глодосах відвідали місцевий ринок. В країні настала глобальна комерціалізація. Замість свіжого сала та солоної рибки місцевий маркет завалений диванами, штанами, куртками та канцелярією.

Тож! Добровеличківка! Звідсіля тримаємо шлях на Липняжку. Перед самим виїздом з міста бачимо цікавий монумент (48°24'1.27"N 31° 9'25.23"E).

При близькому вивчені виявилось, що це... увага!... Географічний центр України! Після минулого відвідування Мар’янівки, монумент увігнав нас у ступор. Інтернет підказав такий факт: Черкаський центр був вирахуваний з урахуванням сухопутної частини країни та морської берегової лінії, а Кіровоградський центр враховує лише суходіл. Чи варто казати, що ми підтримуємо Мар’янівську версію?

Перед селом Липняжка повертаємо праворуч і дуже скоро нам відкривається панорама покинутого цукрового заводу та цілого мікрорайону. Місце неможливо прогавити. З правої сторони височіють залишки цукрового гіганта (48°26'37.71"N 31° 6'15.20"E). Таких було лише три у всій країні.

Але економіка початку дев’яностих знищила завод, а з ним спорожніло і робітниче містечко.

Особливі відчуття з’являються в середині будівель. Спливають думки про Чорнобиль… сталкер…

Не радіація, не інші катаклізми, а лишень гроші знищили це село.

Не гаячи часу, повертаємось до Добровеличківки і швидко рухаємось до траси Кіровоград – Первомайськ. Навкруги лише степ…

Дуже скоро автодорога перетинає річку Південний Буг. Тут варто вийти з машини та насолодитись краєвидом (47°58'17.51"N 31° 2'14.33"E).

Продовжуємо рух в пошуках покинутої ракетної бази. Робити гак довжиною з десяток кілометрів не хочется, тож за звичкою їдемо навпростець. В цей раз у степу немає навіть ґрунтовки. Рухаємось прямісінько по траві та ярам. Від самих казарм залишились малочисельні руїни (47°58'49.73"N 30°59'17.41"E). Де-не-де видніються підземні сховища.

Зовсім поряд знаходимо стару дислокацію ядерних ракет (47°58'45.12"N 30°58'42.61"E). Тут щосили трудяться мародери ласі на метал, з-за чого куполи шахт виявились зруйнованими, тож заглянути в середину виявилось неможливим.

Звідсіля ми виїхали на пролягаючу поряд бетонку та рушили в напрямку Первомайської траси. По дорозі поспостерігали за цікавим діючим об’єктом.

Виїхавши на трасу, не розганяємось і вже через 100 метрів знову повертаємо. За нашими даними тут є також декілька цікавих об’єктів, але всі спроби до них потрапити закінчувались упиранням в колючий дріт. Враховуючи чисельні сторожові вежі навколо, вирішили не ризикувати, а проїхати ще далі по дорозі і відвідати покинуту військову транспортну частину (47°58'27.62"N 30°52'11.16"E). Насправді нічого цікавого ми тут не побачили, лишень відвідали парочку підземних складів.

До речі, на території бази є військовий сторож, який, помітивши нас, швидко почав стучати на нас комусь по телефону. Оскільки все, що хотіли, побачили – акселератор до упору і ми вже в Первомайську.

Коротка зупинка в супермаркеті і у нас назріває спільне рішення організувати обідній перепочинок в селі Мигія, що знаходиться неподалік. Дорога дуже близька, але з однією смугою і суцільною лінією, а два пости ДАІ тут прямо-таки живуть, тож майте на увазі!

В селі повертаємо з траси і вже через 100 метрів потрапляємо на мальовничий берег Південного Бугу (48° 1'25.22"N 30°57'43.76"E).

Це одне з найпопулярніших місць серед рафтерів України.

Відбудована тут й відповідна туристична інфраструктура.

В цей сонячний день ми змогли спостерігати безліч екстремальних веслярів, відпочиваючих та любителів незрівнянного скелястого краєвиду.

Поїли! Поспали! Час рухатись далі! Наступна зупинка Музей ракетних військ стратегічного призначення!

Бу!

Єдиний висновок після першої частини поїздки стосується вищезазначеного маршруту, який складається з:

10% - нормальний асфальт

40% - НЕнормальний асфальт

30% - бруківка

10% - гравій

5% - грунтова дорога

5% - повна відсутність автодороги

Така конфігурація виявиться вбивчою для автомобіля з низьким кліренсом. До того ж, середня швидкість по маршруту знижується до 40 км/год, що перешкоджає відвідинам максимальної кількості цікавих місць.

Трек цієї частини та всієї поїздки загалом можна подивитись тут.

Читайте также

Последние новости