Наши любимые дети

На кордоні стоїть стовпець із прапором ЄС і назвою країни, точно такий самий як той, що мене 13 років тому здивував як знак кордону між Німеччиною і Францією. На вигляд мало чим відрізняється від знаку пішохідного переходу. Паспорти, правда, перевіряли – ми їхали машиною з українськими номерами.

Не встигли ми насмакуватися словацькими вивісками (про них ще напишу), як опинилися на місці призначення. Від кордону до Оравиці якихось 10 км. А там... Але все по порядку.

Топоніміка
Орава, як виявилось, є назвою досить величенького озера в горах – на карті-макеті в одному з готелів по цьому озеру плавав вітрильник. Навколо озера розкинулися місцевості з похідними назвами: Біла, Чорна, Стара, Нижня, Суха і т.д. Орави, ну і наша Оравіца. Ми пригадали, що у сколівському районі є село Орява, про мешканців котрого апропо районні дентисти кажуть, що у тих зуби на трускавках погнили. Там дійсно трускавкова спеціалізація, джерела якої мені наразі не вдалося встановити. Є ще Орів і Орявчик, вже без чіткої спеціалізації. Який зв’язок між цими наборами Ор*в* ще неясно, але сама паралель інтригує. Орати там особливо немає де, тим паче під трускавки і так високо в горах. Ні в тій їх частині, яка називається Татри, ні в тій, що Карпати.

Всю дорогу нас ноторично супроваджувала назва вулиці Штефаніка. Минули мабуть з 4 чи 5 населених пунктів і всюди по такій проїжджали. Ми вже було подумали, що це одна вулиця через всю країну тягнеться (в голову лізуть дурні асоціації зі звилинами), але у Братіславі ще трапились Штефанкевич і Штефанський в якості площі і проспекту, і ця видимість різноманіття нас дещо заспокоїла. Була ще по дорозі, правда, і вулиця Французьких партизанів у невеличкому містечку чи то селі. Так що інтернаціональна дружба теж процвітає.

Країна і краєвиди
Перше враження (якби не вивіски) у нас було, що ми перетнули польсько-український, а не польсько-словацький кордон. Настільки подібна архітектура до галицької і співвимірний рівень життя. З іншого боку, там все досить зрівноважено, і не спостерігалась така строкатість від люксусів до злиднів, яку можна зустріти на львівщині. Але Єесом таке назвати важко...
Будують багато доріг. Роботи йдуть досить інтенсивно, тому що на ГПСових картах 2007 року, за якими ми їздили, деяких реальних доріг неболо. Ось тут рука Єесу відчувається.
Загалом після поїздки залишилось враження, що побувала у минулому. По-перше, там маса замків – надзвичайне видовище. Я подумки матюкала того татарського хана, котрий наказав колись галичанам зруйнувати всі оборонні фортеці. Руїни Тустані вже слабо ідентифікуються як замок. Майже 100 км ми їхали через гори.

Кухня
Розчаруванням останнього дня, а то і всієї поїздки були кнедлі. Дивилась я нерозуміючим поглядом на чотири лукевормноледьтеплі скибки батона (правда, з білою, себто зовсім не запеченою, скоринкою), які мені подали на пароль «кнедлі», і міна видно була така, що продавщиця не могда стриматися від сміху. Чесно, я думала, що мене накололи, поки не розпробувала. Смак таки злегка відрізнявся від хлібного, хоч і важко пояснити чим. Дріжджі більше чулися, і взагалі вони були ніжніші. Але загальне враження про кнедлі, що вони як польський середній рід.

Про кнедлі і клюски я читала і в кіно бачила, а от відкриттям став лянгош. Виглядає і смакує як незліплений (і, відповідно, без начинки) чебурек. Тонкий пляцок смажать у глибокій олії, тоді натирають видушеним часником і посипають тертим сиром. Майонез і кетчуп, які до нього пропонують, здаються перебором, але декому смакує.

В холодильнику у мене зараз такі трофеї:
Gazdovský polooštiepok neúdený
Польський ґуральський oscypek. Смак дуже подібний до моцарелли, тільки сухіший.
Gazdovská parenica údená
Gazdovská parenica neúdená
Вуджену ще не пробували, а з невудженої робили канапки ще там. Ду-у-уже смачна. За смаком і ниткоподібною структкрою нагадує грузинське сулугуні. Тільки його не переплітають косичкою, а замотують рулетом.
http://sk.wikipedia.org/wiki/Parenica
Судячи з опису сиру і технології його приготування, назва пов’язана із словом «парити», його тримають, чи то квасять, у теплій.

Місцевий варіант кока-коли називається кофола, а смак її має щось від тархуну, квасу і самої коли. Кольором нагадує щось середнє між колою і ситром. Сподобалась.

Вина теж непогані. І коштують від як компот.

Последние новости