Наши любимые дети

Дощового літа 1993-го року ми з моїм колегою Німцем вибирались на рок-фестиваль у місті Дубно. Добиралися ми туди з Харкова електричками дні три, коли не більше. З грошима була повна яма. Ми навіть не панкували, оскільки не могли собі цього фінансово дозволити. Проте дуже хотіли потрапити на цей фестиваль, адже тоді, як і тепер, фестивалі для українського меломана були чи не єдиною можливістю не просто послухати музику, а відчути себе причетним до чогось мистецьки повноцінного й суспільно затребуваного. Спробуйте-но зібрати повен стадіон прихильників національного музичного продукту на платний концерт. Шанси мізерні, якщо ви, звісно, не Михайло Поплавський. Натомість фестивалі створюють солодку ілюзію повнокровності культурного процесу, зокрема, за рахунок єднання з братами по зброї та подальшого хорового виконання неформатного музичного матеріалу.

Так ось, про мого колегу. Фінансові можливості не дозволили нам поселитися разом із ліг –більшістю приїжджих панків у місцевому дешевому готелі (чи це були місцеві дешеві гуртожитки? Зрештою, не так важливо – все одно фінансовий стан не дозволяв нам селитися ніде), тож для нас гостинно розчахнув свої двері дубенський залізничний вокзал. Спали ми в залі очікування на кріслах із високими бильцями, вдень виходили на першу (і здається єдину, чи ні?) платформу й пили воду з-під крана (майже назва книги Фоззі). Потім ішли до фортеці слухати музику, а ввечері поверталися на ніч
Я зараз намагаюсь пригадати, як нам вдавалося щовечора напиватись, проте дивна річ – згадати цього не можу, хоча напевне пам’ятаю, що тверезими ми не повертались. Далі були кілька годин цілком йогівського западання в сон у карколомних позах, періодичне прокидання від тріскучого голосу чергової по вокзалу й золоті вогні нічних потягів, що відходили в бік Львова. Подорож наша тривала вже кілька днів, і з усіх гігієнічних процедур ми не зневажали хіба що зачісуванням.

На другу ніч стало помітно, що решта пасажирів якось нас оминають, чи що. Спочатку ми вважали: це через те, що ми панки. Проте чим далі, тим більш чітко ставало зрозуміло – панки нас також оминають. Річ була в шкарпетках мого колеги, які він вперто не хотів міняти. Зрештою, запитаю я вас, на що він міг їх зміняти? І тоді я запропонував випрати їх під згаданим вище краном на першій платформі. Так і зробили. А щоби на ранок бути у всеозброєнні, розвісили їх на деревах уздовж першої платформи. На ранок, прокинувшись і прийшовши до тями, колега Німець пішов на першу платформу за свіжовипраною, так би мовити, білизною. Повернувся він у повному розпачі. Виявилося, доки ми спали, шкарпетки хтось успішно потягнув. Я грішив на пасажирів московського фірмового, Німець звинувачував музикантів, котрі роз’їжджались із фестивалю. В будь-якому разі розпачу його не було меж. І лише пополудні, пригнічено походжаючи тінистою платформою, я раптом побачив їх у гіллястому затінку – більш-менш випрані, так-сяк залатані, забуті нами зовсім не там, де ми їх шукали. Ну і чи варто говорити, що далі колега мій їх не скидав узагалі, що робило подорож нашу незабутньою, як, зрештою, і має бути.

До чого я веду. Можна скільки завгодно говорити про формат нинішніх українських фестивалів, про ленд-арт та боді-арт, про фейс-контроль і допінг-контроль, про відсутність туалетів та присутність кон'юнктури, проте, дорогі брати і сестри, що б там не було, слід пам'ятати: фестиваль - це, перш за все, та кількість драйву, совісті й адреналіну, які поміщаються в молодих серцях його відвідувачів, тому що обличчя фестивалю визначає перш за все публіка, а не зірки шоу-бізнесу чи напрямки музичного стилю. Музика тут взагалі ні до чого. Так само як і шкарпетки.

http://vkontakte.ru/note28800899_11072846

Последние новости